СНІД, симптоми і лікування СНІДу

30 листопада, 2012


  • З історії
  • Шляхи передачі ВІЛ-інфекції
  • Лікування СНІДу (ВІЛ)


  • З історії

    Вперше хвороба зареєстрована й описана в 1981 році в США. Перші
    спостереження стосувалися групи молодих чоловіків, у яких на фоні
    імунодефіциту, що розвивається невідомої етіології виникали
    пневмонія, грибкові ураження шкіри, слизових оболонок, розвивалися
    виснаження, проноси, злоякісні пухлини. Зазначені хвороби не
    піддавалися лікуванню й закінчувалися смертю хворих. Спочатку
    дивна хвороба отримала назву «хвороба гомосексуалістів», але
    незабаром з’явився інший термін – синдром набутого імунодефіциту
    (СНІД), так як подібні стани стали реєструватися не тільки у
    гомосексуалістів, але і у жінок, дітей, пацієнтів, яким була
    перелита кров. Виникло припущення, що даний синдром є
    інфекційною хворобою, що розповсюджується статевим шляхом, при операціях,
    уколах, переливанні крові (парентерально).

    СНІД, симптоми і лікування СНІДу
    У 1983 році група вчених у Парижі виявила у хворих новий, раніше
    невідомий вірус. Майже в той же час американські дослідники
    повідомили про виділення подібного вірусу у хворих на СНІД. Термін «СНІД»
    означає в даний час кінцеву стадію хвороби, проте в
    популярній літературі, засобах масової інформації хвороба часто
    називають як і раніше – СНІДом.

    Серед фахівців загальновизнаним є подання про
    природне походження ВІЛ, який з’явився давно в результаті
    мутації, але не поширювався широко через ізоляції його серед
    обмеженого контингенту жителів Центральної Африки.

    В історії медицини ще не було інфекції, яка б одночасно
    охопила п’ять континентів і мала постійну тенденцію до зростання. За
    розрахунками, у світі сьогодні налічується 30,6 мільйона дорослих та дітей,
    заражених ВІЛ та хворих на СНІД.

    ВІЛ вражає саме ті клітини людського організму, які
    покликані боротися з інфекцією – клітини імунної системи. Вони відіграють
    ключову роль у роботі захисних механізмів, мобілізуючи компо-ненти
    імунної системи, завдання яких – атакувати і знищувати
    хвороботворні мікроорганізми.

    Зараз ученим відомо, що ВІЛ вражає й інші види клітин, у тому
    числі клітини центральної нервової системи, а також клітини червоної і
    білої крові, в яких вірус, видимо, перебуває в «дрімаючому» стані
    протягом тривалого часу, перш ніж починає активно
    розмножуватися.

    ВІЛ був виявлений у крові, спермі, вагінальних секретах, грудному
    молоці і сльозах. Шляхи, якими вірус може передаватися від зараженої
    людини до незараженою, дуже обмежені. Слід зазначити, що для
    передачі вірусу важливий не тільки ступінь інтимності контакту, але й
    кількість збудника. Так, в слізної рідини і грудному молоці вірус
    присутній у невеликих концентраціях. Тому сльози як небезпечну для
    інфікування рідину не беруть до уваги, а грудне вигодовування
    намагаються замінити спеціальними сумішами для грудних дітей. Хоча в
    країнах, що розвиваються, де неможливо вигодовувати новонародженого
    якими сумішами (такі продукти не виробляються і не продаються)
    інфіковані жінки часто годують дітей грудьми, так як ризик
    зараження цим шляхом невеликий.



    Шляхи передачі ВІЛ-інфекції

    Незахищений сексуальний контакт – вагінальний, анальний, оральний.
    Три чверті всіх випадків ВІЛ-інфекції в світі обумовлені статевими
    контактами, і більшу їх частину складають гетеросексуальні контакти,
    тобто контакти між жінками та чоловіками. При наявності інших
    інфекцій, що передаються статевим шляхом, особливо з виразковими
    проявами, веро-ятность зараження ВІЛ підвищується в 10-50 разів. Одного
    сексуального контакту достатньо, щоб стати ВІЛ-інфікованим.
    Заражена кров або препарати крові. Передача ВІЛ цим шляхом
    практично виключена в розвинених країнах, де введена обов’язкова
    перевірка донорської крові (до таких країн відноситься і Росія).
    Багаторазове використання медичних голок і шприців також може
    приводити до передачі малих кількостей крові від однієї людини іншій
    і, отже, до зараження ВІЛ. Таким чином вірус поширюється
    серед наркоманів, що користуються загальним шприцом. Багаторазове
    використання голок без проміжної стерилізації усе ще становить
    небезпека зараження в медичних установах. Можлива передача ВІЛ
    при попаданні інфікованої крові в ранку на тілі незараженої
    людини. Останнім часом в молодіжному середовищі стало модним робити
    татуювання. Через багаторазово використовувані голки для «тату» також
    можлива передача ВІЛ. Передача вірусу від матері до дитини. За
    статистикою, в середньому один з чотирьох немовлят, народжених від
    ВІЛ-інфікованих матерів, заражений ВІЛ. Можливо також зараження
    немовляти через грудне молоко.

    Численні дослідження довели, що ВІЛ не передається при
    повсякденних контактах, дотиках або поцілунках, через їжу і воду,
    а також комахами. Слід пам’ятати, що половина випадків
    зараження ВІЛ припадає на вікову групу від 15 до 24 років. Вірус
    багато років (в середньому близько 10 років) може не проявляти себе, і тільки
    спеціальні аналізи крові виявляють наявність інфекції у людини. Наявність
    ВІЛ в крові людини визначається шляхом аналізу крові на ВІЛ-антитіла.
    Ті люди, в крові яких виявлені антитіла до ВІЛ, вважаються
    серопозитивними, або ВІЛ-позитивними. Людина може не знати, що він
    заражений ВІЛ. Отже, офіційні дані про кількість людей, у
    яких у результаті тестування виявлено ВІЛ, відображають лише невелику
    частину від загального числа інфікованих. Більшість заражених ВІЛ
    залишаються зовні здоровими протягом багатьох років і можуть передавати вірус
    іншим людям. При розвитку ознак захворювання на СНІД середня
    тривалість життя людини становить від 1 до 3 років.



    Лікування СНІДу (ВІЛ)

    Лікування хворих на СНІД включає в застосування противірусних препаратів, які пригнічують репродукцію вірусу.

    Після підтвердження діагнозу визначають підходи до подальшого
    ведення хворих. Підхід до вибору терапії повинен бути індивідуальним,
    заснованим на ступені ризику. Рішення про те, коли починати
    антиретровірусну терапію, слід приймати залежно від ризику
    прогресування ВІЛ-інфекції та ступеня вираженості імунодефіциту.
    Якщо антиретровірусна терапія буде почата до появи
    імунологічних і вірусологічних ознак прогресував і
    захворювання, то її позитивний ефект може виявитися найбільш
    вираженим і тривалим.

    Противірусна терапія призначається хворим, починаючи зі стадії
    гострої інфекції. Головним принципом терапії СНІДу, як і інших вірусних
    хвороб, є своєчасне лікування основного захворювання і його
    ускладнень, перш за все пневмоцистної пневмонії, саркоми Калоші,
    лімфоми ДНС.

    Вважається, що лікування опортуністичних інфекцій, саркоми Капоші у
    хворих на СНІД повинне проводитися досить високими дозами
    антибіотиків, хіміопрепаратів. Краща їх комбінація. При
    виборі лікарського засобу, крім обліку чутливості,
    необхідно брати до уваги переносимість його хворим, а також
    функціональний стан його бруньок у зв’язку з небезпекою акумулювання
    препарату в організмі. Результати терапії залежать також від старанності
    дотримання методики й достатньої тривалості лікування.

    Незважаючи на досить велику кількість препаратів і способів
    лікування хворих на СНІД, результати терапії в цей час досить
    скромні й не можуть привести до повного одужання, оскільки
    клінічні ремісії характеризуються лише гнобленням процесу
    розмноження вірусу і в ряді випадків значною редукцією
    морфологічних ознак хвороби, але аж ніяк не повним їх
    зникненням. Тому лише із запобіганням розмноження вірусу,
    ймовірно, вдасться надати організму стійкість до опортуністичних
    інфекцій і розвитку злоякісних пухлин шляхом відновлення
    функцій імунної системи або заміни зруйнованих імунних клітин.


    Оставить комментарий

    Вы должны войти чтобы оставить комментарий.

В категории : Здоров'я